Десь не так вже й далеко, та не так вже й близько є ліс. Скільки йому років, достеменно ніхто не знає. Багато є легенд і переказів про цей ліс, але хтозна, що в них правда, а що вигадка.
Дивиною в цьому ліс є озерце. Вода в ньому блакитна, як небо. І як в небі не побачиш свого відображення, так і в ньому ще ніхто не бачив свого відображення. Вода, як вода, але відображення немає. Диво..

Я часто себе питаю: чому восени квіти пахнуть не так, як завжди? Мабуть, вони відчувають, що незабаром прийде зима і своїми холодними руками візьме їх в обійми...

Як непомітно й швидко плине час. Ніби вчора був зовсім малим дитям, а сьогодні вже сивина й дорослі діти. Ніби й не було років дитинства, юності, першого поцілунку. Але з іншої сторони, ні, було...

Небо завжди манить нас у свої безмежні простори. Його блакитна монотонність і в тойже час його різномаїття кольорів при сході та заході Сонця зачаровує наш погляд. Так хочеться підняти руки й полетіти в його безодню.