Як непомітно й швидко плине час. Ніби вчора був зовсім малим дитям, а сьогодні вже сивина й дорослі діти.
Ніби й не було років дитинства, юності, першого поцілунку. Але з іншої сторони, ні, було...
Було будить бабуся рано-вранці, коли сонечко кидає перші промені з-за обрію:”Йди, внучок, босоніж, походимо по споришу, поки на ньому світанкові роси”. Вибіжиш на вулицю, станеш босими ногами в спориш - і так відразу в ноги стає холодно, але через мить відчуваєш тепло, ніби став на черінь натопленої печі. “То земля за ніч назбирала живильної сили, а зараз тобі віддає, щоб ти здоровим і розумним ріс”, - пояснювала бабуся. А я бігав по споришу, і так добре було. “Бабусю, а чому саме світанкові роси?”. Хоч і знаю на перед все, що вона розкаже, але слухаю кожен раз із задоволенням. “Світанкові роси, - розпочинала бабуся, - це жива вода, яка увібрала в себе місячне сяйво, зоряне срібло, небесну безмежність, пісню нічної птахи й разом з нічним, легким вітерцем, ніжно лягла на трави, щоб дати їм живильної сили; а коли зійде Сонце, в його ранковому промінні переливатися веселками і вбирати в себе енергію Всесвіту, яка приходить на землю з його першим промінням. І ось саме в цей час потрібно ходити босоніж по світанковим росам”. “А як же взимку?” - запитував я, на що бабуся з хитрою посмішкою говорила: “А світанкові роси, як вітаміни від літніх ягід. За літо назбираєш - то й вистачить на всю зиму”.

Вже багато років, як пішла від нас бабуся десь у безмежну блакить Всесвіту. І ось стою босоніж в спориші, рясно вкритому світанковими росами, а з-за обрію починають пробиватися перші промені сонця, які веселкою переливаються в кожній краплині роси. Ноги відчувають живильну силу землі, і через роки, через прожитий час десь з минулого чую рідний голос: “Світанкові роси - це жива вода...”

М а г а д а р