Він стоїть й дивиться в прозору блакить неба. Колись чорне, волосся на голові наполовину змішалося зі сріблом років. Він стоїть і вдивляється в ту безмежність, яка його чекає.

Бій вже другу годину не умовкав. Автоматні черги перекликалися з вибухами мін, криками бійців, грому, який в унісон вибухам боєприпасів розламував небо навпіл, вітру, який гнув дерева і розносив усю цю содому по землі

Він йшов з нівідкіля в нікуди. Він йшов із Сходу на Захід, з Півночі на Південь. Він просто йшов, йшов, не оглядаючись.

Небо завжди манить нас у свої безмежні простори. Його блакитна монотонність і в тойже час його різномаїття кольорів при сході та заході Сонця зачаровує наш погляд. Так хочеться підняти руки й полетіти в його безодню.