Він стоїть й дивиться в прозору блакить неба. Колись чорне, волосся на голові наполовину змішалося зі сріблом років. Він стоїть і вдивляється в ту безмежність, яка його чекає.

Бій вже другу годину не умовкав. Автоматні черги перекликалися з вибухами мін, криками бійців, грому, який в унісон вибухам боєприпасів розламував небо навпіл, вітру, який гнув дерева і розносив усю цю содому по землі

Як непомітно й швидко плине час. Ніби вчора був зовсім малим дитям, а сьогодні вже сивина й дорослі діти. Ніби й не було років дитинства, юності, першого поцілунку. Але з іншої сторони, ні, було...

Нині вже грім-не голос бога, а блискавка-не його каральна стріла. В річці не живе дух, у дереві більше не перебуває життєва сила людини, змія не уособлює мудрість, а гірська печера більше не житло великого демона. Вже не чує людина голосу каменів, рослин, тварин, і не веде бесіди з ними.