На краю села, на вигоні, стоїть забута хата. Вже давно в ній не гомонять господарі, не сміються діти. Дах вкритий очеретом, почорнів від дощу та снігу, та й сама хата похилилася набік. Колись білі, розмальовані квітами, стіни поморщилися і теж почорніли. Вікна зі смутком вдивляються в далечінь, подвір’я поросло бур’янами, вишняком, і лише на старій сухій груші на диво всім — гніздо лелек, які кожну весну прилітають і народжують нове покоління. Саме подвір’я огороджене тином, а біля перелазу росте одинока мальва, яка разом з вікнами вдивляється в далечінь і чекає, що ось-ось завітають до господи рідні діти.

В Україні з ранньої весни і до пізньої осені коло будинків, незалежно від того чи це місто чи село, милує очі розмаїття квітів. Для українців квіти з давніх-давен є як прикраса садиби так і символи-обереги. Кожна квітка символізує певні людські почуття, а також виступає оберегом.

Довгий час свого розвитку пройшла українська хата – від приземкуватої землянки до чепурної оселі з білими стінами, мальовничими коминами, вишитими рушниками, ароматами трав та вишневими садами.