«М А Л Ь В А»

На краю села, на вигоні, стоїть забута хата. Вже давно в ній не гомонять господарі, не сміються діти. Дах вкритий очеретом, почорнів від дощу та снігу, та й сама хата похилилася набік. Колись білі, розмальовані квітами, стіни поморщилися і теж почорніли. Вікна зі смутком вдивляються в далечінь, подвір’я поросло бур’янами, вишняком, і лише на старій сухій груші на диво всім — гніздо лелек, які кожну весну прилітають і народжують нове покоління. Саме подвір’я огороджене тином, а біля перелазу росте одинока мальва, яка разом з вікнами вдивляється в далечінь і чекає, що ось-ось завітають до господи рідні діти.

... Зимою, наприкінці сімдесятих років минулого століття, в село приїхала молода сім’я: чоловік з дружиною та п’ятеро діток. Чоловіка звали Вітомир, а дружину Зореслава. Так як на той час село було не дуже заможнім, голова колгоспу виділив їм хатинку на краю села, на вигоні. Та хата-мазанка була збудована до війни. До цього в ній жив сільський вчитель, але йому за колгоспні кошти збудували нову, а ця так і залишилася нічия. Молода сім’я прийняла її з радістю, і вже до літа хата мала чепурний вигляд — дах перекрили свіжим очеретом, стіни побілили й розмалювали квітами, а саме подвір’я обставили тином. Біля перелазу господар викопав криницю і поставив журавля, а біля криниці — лавку. “Криниця має бути на межі оселі й вулиці, щоб мандрівник мав змову вгамувати спрагу та відпочити”, — говорив Вітомир, коли його запитували односельці, навіщо він викопав криницю майже на вулиці.

Взагалі, в селі їх прозвали дивними людьми, тому що вони були не такі, як всі. Вони звали себе православними. Ні, не православні християни, а Православні. Вони вірували в Род, Перуна, Сварога, Стрибога, а себе називали внуками Дажбога. Звісно, це не подобалося ні голові колгоспу, ні директору школи, тим паче, сільському батюшці. І на диво всім релігійним та партійним догмам, вони об’єдналися проти сім’ї. Та й взагалі, тоді подейкували, що батюшка той був підполковником КДБ. Але чи то правда, чи брехня, зараз цього ніхто не скаже. Батюшка на своїх проповідях «поносив» сім’ю, говорив, що горіти їм у пеклі, що вони язичники, а язичники є злішими ворогами християнства, що потрібно хоч врятувати дітей. І більшість селян вірили батюшці. Голова колгоспу разом із директором школи вели свою «лінію фронту», мовляв, ми живемо в ХХ столітті й все те вірування тільки калічить дітей. А коли через пару років у колгоспі пішли справи справніше і голову почали возити до області, як кращого керівника в районі, звісно, йому захотілося відбудувати хороми своєму синові. Йому вже 18, скоро й одружувати. Вже й наречену він для нього знайшов — доньку другого секретаря обкому партії області. А саме гарне місце в селі для нового будинку було якраз на вигоні. Тоді він ще більше почав дошкуляти Вітомировій сім’ї. Давав йому саму важку роботу без вихідних і з самого раночку до пізньої ночі. Не витримав Вітомир, захворів, а вже взимку помер. Звісно, батюшка провів цілу проповідь, чому він не буде відправляти службу по померлому, і селян відмовляв йти на похорон. Але, як говорять, світ не без добрих людей. Зібралися деякі односельчани й поховали Вітомира за Православним звичаєм. Адже він був доброю людиною і завжди допомагав іншим, ніколи не тримав образи на тих, хто його ображав.

Смерть Вітомира розв’язала руки голові колгоспу та директору школи: «Мати одиначка з п’ятьма дітьми! Що вона сама робити буде? Вона ж їм ради не дасть». Отак навесні забрали Зореславиних дітей до інтернату та й ще зробили її психічно хворою. І як не побивалася вона довести, що здорова, і як не просила хоч трохи проводити час зі своїми дітьми, але так нічого й не вийшло.
Нічого не вийшло і в голови колгоспу. Щось у нього там не склалося в області, і вже на осінь забрали сина в армію, а через пів року вже й не потрібно було будувати йому нову хату. Загинув син голови колгоспу, виконуючи інтернаціональний обов’язок в Афганістані.
Довгими днями виглядала своїх діточок, стоячи біля перелазу, Зореслава, але так і не дочекалася. Радянська влада вправно промила її дітям мізки.

... На краю села, на вигоні, стоїть забута хата. Вже давно в ній не гомонять господарі, не сміються діти. Дах вкритий очеретом, почорнів від дощу та снігу, та й сама хата похилилася набік. Все подвір’я поросло бур’янами, але на невеличкому клаптику чорної землі біля перелазу не росте ні трава, ні бур’ян. На ньому росте одинока мальва, яка вмивається ранковими росами та зігрівається сонячним теплом. На зиму вона йде у небуття, а весною відроджується, щоб розквітнути й разом з вікнами вдивлятися в далечінь, і чекати, що ось-ось завітають до господи рідні діти...