Після безрезультатного штурму московитський полковник запропонував українському вийти один одному назустріч і поговорити, як у давні часи. Московит намагався щось сказати, але спокій українця не давав йому цього зробити.

— Нас значно більше, — видавив із себе московит. — Здайте позицію, і ми вам гарантуємо життя.
— Гарантуєте життя? — спокійно запитав українець.
— Так.
— І все?
— А що ви ще хочете?
— Щоби ви пішли геть із нашої землі, — ось чого ми хочемо.

Московит голосно засміявся:
— Це наша земля, і ми прийшли її повернути собі.
— Ага, — промовив українець спокійно.

Над степом, де стояли полковники, почали кружляти два круки. Вони то піднімалися високо, то різко спускалися до землі. Український полковник знову глянув на московита й промовив:
— Бачу в твоїх очах темну безодню й не бачу й крихти світла. Мабуть, ти із темних чорнокнижників.

Московит у відповідь криво посміхнувся.
— Ось дивись, — українець дістав із кишені кульку сріблястого кольору завбільшки з горошину. — Одна така кулька може знищити все в радіусі п’ятдесяти метрів.
— Ого, — насмішкувато промовив московит. — І що, будете по нас із рогаток ними стріляти?
— Чого ж, можна й з рогаток. Наші хлопці вже змайстрували. Але не сьогодні. Сьогодні нам допоможуть наші побратими — птахи.
— Оці два столітні круки?
— Те, що крук живе сто років — міф. Насправді років із двадцять. Але те, що вони розумні птахи — правда.

Український полковник вийняв із кишені жменю сріблястих кульок, зробив кроків п’ять і висипав їх на землю. Потім ще одну пригорщу й повернувся до московита.
— І що? — сухо запитав той.

У цей час над ними здійнялася зграя круків, ніби саме небо розсипалося чорними іскрами. Один за одним вони на льоту хапали дзьобами висипані кульки й стрімко підіймалися вгору, де кружляли в несамовитому ритмі.
— Танець смерті, — монотонно промовив московитський полковник.

Круки ще трохи покружляли й полетіли в бік московитських позицій. За мить гучне, низьке «кроо-кроо» перемішалося з вибухами та криками відчаю.
— То ти хранитель Всесвіту, — промовив московитський полковник, дивлячись, як стирається з лиця землі його підрозділ.
— І ти бачиш, на чиєму я боці.
— Чому? — зі злістю, крізь скрегіт зубів видавив московит.

— Ви відмовилися від своєї історії, своїх героїв, своїх предків. Ви знищили коріння свого народу й почали привласнювати чужу історію, чужих героїв, але це не приживається. На території сучасної московії живе багато народів, але ви знищили їхні мови й традиції, зрубали під корінь їхнє родове дерево. Ви — люди без коріння, вам немає чим живити своє існування. Пожирання інших народів дає вам незначну силу, але вона не вічна, — спокійно промовив український полковник. — А українці мають характер, нездоланну витримку і жагу до волі. Ми бережемо й шануємо наших предків, нашу історію, культуру, традиції. Після багатьох років гноблення ми зберегли свою мову. Ми маємо родове дерево з глибоким корінням. Ми шануємо й пам’ятаємо наших героїв.

Після цих слів щось у повітрі змінилося. Ніби земля й небо тяжко зітхнули.
— Якесь дивне відчуття, — здивовано сказав московитський полковник. — І чому стало так тихо?
— В Україні дев’ята година.

Вже не видно круків, не чути вибухів. Навколо запанувала тиша, і лише вціліла сива ковила втомлено гойдалася на вітрі.

У дописі малюнок згенеровано за допомогою АІ.