Історія перша: знайомство

«А щоб тобі в голові кукурікало» - промовив з просоння Пончик.
- Давай вставай лежню, нас чекають великі справи.
Пончика аж підкинуло. По-перше – від голосу Чурая, а по-друге від того, що він лежав не в будинку на ковдрі, в клуні* на сіні.
- А як я сюди потрапив? – здивовано запитав Пончик.
- Що, не пам’ятаєш?
- А що я маю пам’ятати?
- Ну, десь годин у дві ночі я почув голос Валентини: «Щоб ти здох падлюка. Скільки можна вити? Наче й кіт, а виє, як погана собака» Потім вона промовила не лексичні слова.
- Які, які слова?
- Нелексичні, тобто лайливі. Такі слова нам, домовикам, говорити не можна, а то в нас від них мох на лобі росте.
Після цих слів Пончик залився сміхом.
Що тебе так розсмішило?
Та, то я уявив, якби Кайдаші від них мохом обростали, які б вони були мохасті. Ну, та добре. А, що було далі?
- Валентина щось згадала про Мотрону, а потім із вікна вилетів ти. Такого виразу обличчя, яке було в тебе у той час, я скільки живу не бачив.
- І що, далеко я залетів?
- Та, ні. Твій нічний політ зупинила груша, об яку ти вдарився прямісінько головою. А коли ти здійснив вимушене приземлення, то промовив: «І де вас, джмеликі, стільки взялося», після чого пустив очі під лоба і вирубився.

- Так, то ти мене до клуні відніс?
- Ні.
- Я сам доповз?
- Ні.
- Тоді, як я сюди попав?
- Ну, коли ти почав вити, то до вікна збіглися сусідські собаки, й почали тобі підвивати. А коли з вікна вилетів ти, то здивуванню їхньому не було меж. Сірко, баби Палажки, що живе від вас за три хати, видвинув версію, що ти мабуть трансвестит.
- Хто, хто!?!
- Ну, якийсь мабуть там свистун. Але Тузик, той що жива у діда Охріма, таку версію відкинув, і сказав, що ти мабуть обнюхався ладану та інших кадил Мотрони. Але потім вони зробили висновок, що все-таки у вашу хату попала якась чортівня, і ти ту чортівню взяв на себе, щоб вона не нашкодила твоїм господарям. А твій знайомий Барон з міста, що зараз живе у «мами-тещі», підтвердив, що ти дійсно дуже любиш своїх господарів і ради їх ладен на все. Після чого, тебе як героя віднесли у клуню.
- Ну, не фіга собі!?! – промовив Пончик, - а ти не брешеш?
- «Собаки брешуть» по вечорам, а я розповів, як воно було. Слухай, а може тебе ще раз об грушу вдарити?
- А це навіщо?
- А щоб мізки на місце стали.
- Та все в мене на місці ! Я одного не можу втямити, чого я у ночі вив?
- А це, мабуть, точно вплинула на тебе Мотрона.

В цей момент, за хатою хруснула суха гілка. Чурай та Пончик принишкли. Через мить із-за хати, крадькома, вийшла Мотрона. Вона тихенько підійшла до порогу і прямісінько біля вхідних дверей поклала курячу лапу, до якої був прив’язаний поросячий писок.
- Ну, що я говорив. Дивися, відразу й куряча лапа, й писок – пошепки промовив Чурай.
- А щоб, ти зараза, в штани собі наваляла, - прошипів крізь зуби Пончик. А Мотрона огляділася, чи ні хто її не побачив, єхидненько посміхнулася й потерла свої руки, думаючи про майбутній заробіток від Кайдашів.
- І що, ми так просто будемо сидіти і дивитися? – запитав Пончик домовика, - ти ж говорив, що у тебе є якийсь план.
- Ну, зараз ми зробимо експромт, а трохи пізніше буде мій план,- сказав Чурай і посміхнувся собі у вуса.

Мотрона забігла до себе у двір. Вона швиденько підбігла до ганку і оторопіла. На ньому лежав Пончик, а біля нього куряча лапа й свинячий писок.
- Ах ти, товстопузий котяра, а ну геть з мого ганку, - грізно крикнула Мотрона, - ти дивися, зараза, він ще й мої принади притягнув. Щоб ти здох, падлюка.
- Ну, Мотрона, хіба божі люди так можуть розмовляти, - заговорив до неї Пончик людською мовою. Мотрона хотіла щось сказати, але було чутно лише: «Е.. а.. у.. м.. б..»
Пончик сів на задні лапи і продовжив: «Так от, Мотрона, я є посланець потойбіччя. Твоя грішна душа щось загулялася тут, і я прийшов за нею.» Мотрона впала на коліна, почала хреститися і промовляти якусь молитву.
- Не допоможе,- спокійно сказав Пончик, - твої гріхи і чародійства вже зайшли так далеко, що очистити душу майже не можливо.

- Ой, боженьки !!!, - несамовито крикнула Мотрона, що аж Пончик з ляку підстрибнув.
В цей час, на ганок вибіг чолові Мотрони і наступив Пончику на хвіст. Такого котячого крику довкола не чули мабуть років зі сто. З переляку, Пончик пригнув на голову Мотроні, яка так і стояла на колінах, а чоловікові у коті побачилася якась хвостата чортівня. Він схватив м’яло* і хотів вдарити по коту, але промахнувся, і влучив Мотроні у вухо. Такого жіночого крику тут теж років зі сто не чули. Від їхніх криків всі собаки на селі підняли такий ґвалт, що наче зараз йшла зйомка якогось фільму жахів.

Ще добру годину Мотрона і її чоловік бігали по своєму двору і щось один на одного кричали, а сусіди, які позбігалися на крик, так і не могли втямити, що трапилося. Але постоявши трохи, вони зробили висновок, що тепер Мотроні треба «відробляти».

І лише Чурай та Пончик сиділи на яблуні і, сміючись, готувалися до нового плану помсти Мотроні.
- А експромт вдався, особливо з твоїм голосом, - сказав Пончик і лапою похлопав Чурая по плечу.


Клуня – будівля для зберігання сіна, полови.

М’яло – дерев’яний стрижень із потовщеним заокругленим кінцем.